Перші визвольні змагання

1914-1924 рр.

Національність: Українець

Український військовий діяч.

Народився в станиці Кальниболотська Кубанського Козацького війська. Походив із родини селян-батраків, вихідців із с. Білоцерківка Сватівського повіту Катеринославської губернії. Працював батраком, з 14 років — шахтарем на шахті «Мишоловка» (Донецький басейн). Закінчив церковноприходську школу. У 1907–1910 рр. відбував обов'язкову військову службу в Михайлівській фортеці (Батум) на посаді ротного писаря. Після служби працював вантажником, одночасно займався малюванням та вчився у художній школі ім. Раєвської в Харкові. У 1912 р. за кращі творчі роботи дістав стипендію «У пам'ять 50-річчя звільнення селян від кріпацтва», що давала право безкоштовного навчання в школі. У 1914 р. був мобілізований до 124-го піхотного Воронізького полку. Закінчив 2-гу Київську школу прапорщиків (15.02.1915), вийшов прапорщиком до 47-го Сибірського стрілецького полку. Був двічі поранений (05.05.1915 р. та 16.10.1916 р.). Дістав відзнаку Святого Георгія IV ступеня. Нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня (05.05.1917 р., за бій 08–09.09.1916 р.), Георгіївською зброєю (12.11.1916). З кінця липня 1917 р. перебував у розпорядженні харківського військового начальника. З 25.10.1917 р. — комендант Харкова. Останнє звання у російській армії — штабс-капітан.

З початку грудня 1917 р. — командир 2-го Українського запасного полку військ Центральної Ради у Харкові. Після роззброєння цього полку більшовиками виїхав до Києва, де вступив до Гайдамацького Коша Слобідської України С. Петлюри. Був командиром куреня Червоних гайдамаків цього коша. Згодом — командир 1-го куреня 3-го Гайдамацького полку Окремої Запорізької дивізії Армії УНР Під час вуличних боїв у січні 1918 р. у Києві був поранений, однак залишився на посаді. У липні 1918 р. відмовився скласти присягу на вірність гетьману П. Скоропадському. 16.11.1918 р. самовільно очолив 3-й Гайдамацький полк та підняв повстання проти П. Скоропадського. 22 січня 1919 р. арештував командувача Лівобережного фронту Дієвої армії УНР П. Болбочана і самовільно зайняв посаду командувача Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. Однак того ж дня захворів на тиф і повернувся на цю посаду після одужання 18.03.1919 р., очоливши за сумісництвом і Південно-Східну групу (Східний фронт) Дієвої армії УНР. 21.03.1919 р. створив т. зв. «Вапнярську революційну раду,» яка прагнула замирення з більшовиками. За кілька днів був заарештований вояками загону отамана Т. Янова, вірного УНР, однак невдовзі був звільнений. Слідом за частинами Запорізького корпусу Дієвої армії УНР через Румунію прибув до Радзивилова, де зустрівся з С. Петлюрою. Головний Отаман запропонував О. Волоху посаду начальника 6-ї Запорізької дивізії, але полки цієї дивізії категорично відмовилися його прийняти. Наприкінці травня 1919 р. отримав від С. Петлюри повноваження на організацію повстанського руху на Лівобережній Україні. З початку червня 1919 р. перебував у Києві, де був заарештований ЧК і за незясованих обставин утік з-під розстрілу 31.08.1919 р. у Києві приєднався до 16-го Гайдамацького полку Дієвої армії УНР. У листопаді 1919 р. одержав наказ С. Петлюри розгорнути 3-й Гайдамацький полк у Гайдамацьку бригаду, що, на думку Головного Отамана, мала стати особливим з'єднанням у Дієвій армії УНР. Однак 01.12.1919 р. разом із отаманами Божком та Данченком утворив т. зв. «Волинську революційну раду», яка стояла на радянській платформі. 06.12.1919 р. наказав Гайдамацькій бригаді та всім частинам Дієвої армії УНР, що приєдналися до неї, рушити на с. Красносілку (під Любаром), де підняв червоний прапор та оголосив про створення Української комуністичної армії. Шукав підтримки у керівників Української комуністичної партії М. Полоза та Г. Михайличенка. 01.01.1920 р. основна частина військ О. Волоха була розгромлена відступаючими білими військами.

11.02.1920 р. рештки загону О. Волоха влилися до 60-ї стрілецької дивізії РСЧА. О. Волох був приділений до штабу 12-ї радянської армії, згодом — до штабу Південно-Західного фронту червоних. З червня 1920 р. перебував у розпорядженні Наркомзему. У складі Агітаційного поїзда ім. Леніна при голові ВУЦВК Г. Петровському їздив по Україні й агітував селян за радянську владу та проти С. Петлюри. З 15.09.1920 р. — член ВКП(б). З весни 1921 р. — начальник організаційно-інструкторського агітаційного поїзду, що курсував по Україні та агітував за радянську владу. Далі — у розпорядженні ВУЦВК. У 1923–1925 рр. — завідувач приймальні голови ВУЦВК, член Центрального Комітету незаможніх селян. З березня 1925 р. — керівник гарантійного та адміністративно-організаційного відділів Держстраху. З 1928 р. — начальник відділу Коопбудспілки. З 1932 р. — керівник планувального сектору Дніпроміста та голова Укрбюро спілки шоферів. Був заарештований у ніч з 4 на 5 травня 1933 р. у справі т. зв. «Української контрреволюційної організації». Винним себе не визнав. 23.09.1933 р. був засуджений до 10 років позбавлення волі, 28.10.1933 р. відправлений з Харкова на ст. Кемь для подальшого транспортування до Соловецького табору особливого призначення. Під час перебування в таборі систематично порушував внутрішній режим — протестував проти свого затримання та ув'язнення, часто сидів у карцері. Був розстріляний серед інших відомих соловецьких політв'язнів у кар'єрі під с. Сандормох (Карелія) між 27 жовтня та 4 листопада 1937 р.

Служив у таких військових підрозділах:
* Гайдамацький кіш Слобідської України
* 3-й Гайдамацький полк(1918)
* Запорізький корпус ДА УНР
* Повстанці УНР